Через рік після війни НАТО проти Росії в Україні умови праці людей і молоді в країні є катастрофічними. У листопаді начальник Генштабу США Марк Міллі назвав цифру військових втрат як України, так і Росії в 100 тис. кожна.  Протягом місяців війни навіть офіційно визнана щоденна кількість загиблих за Україну обчислювалася сотнями солдатів. Рідко вказуючи на масштаби масової бійні, морський піхотинець США у відставці, який воював на Донбасі разом з українською армією, сказав ABC News, що «очікувана тривалість життя на лінії фронту становить близько чотирьох годин», описуючи ситуацію в Бахмуті.  як «м'ясорубка».

Але військові втрати, якими б жахливими вони не були, передають лише частину катастрофи, яка терзає країну, перетворену на центральний плацдарм війни між НАТО та Росією. Ще до війни Україна була найбіднішою країною в Європі, її населення жорстоко експлуатувалося та злиденне внаслідок сталінської реставрації капіталізму та послідовних програм жорсткої економії МВФ.

Під час війни ця тенденція різко посилилася.  У той час як сили НАТО витратили десятки мільярдів доларів на українську армію та зброю, яка допомогла вбити десятки, якщо не сотні тисяч, велика частина населення була буквально залишена голодувати.  Згідно з Картою голоду у світі, 12,8 мільйона з 30 мільйонів жителів, які все ще проживають в Україні, страждають від недостатнього споживання їжі. (Понад вісім мільйонів із довоєнного населення, яке становило майже 39 мільйонів, покинули країну через війну.)

Особливо високі показники голоду та недоїдання на підконтрольних Росії територіях на сході. У Донецькій області більше половини населення (54 відсотки або 2 мільйони осіб) страждає від недостатнього споживання їжі. Загалом по країні 8,2 відсотка дітей страждають від гострого недоїдання, а 22,9 відсотка дітей віком до п’яти років споживають недостатньо їжі. Це найгірші показники в Європі.

Всесвітній соціалістичний веб-сайт поговорив з кількома молодими людьми в різних частинах України про їхній досвід з початку війни. Щоб захистити їхню безпеку, усі відповіді були анонімні.

Відповідаючи на запитання, як він пережив перший рік війни, підліток із Дніпропетровська, який значну частину конфлікту був на передовій, сказав: «Протягом першого року я постійно переживав  такі ж страшні вибухи, зараз їх менше, але все ж. Війна стала несподіванкою для мене та моїх друзів, це все було дуже раптово».

Хлопець років двадцяти на півдні України, частини якої також бачили важкі бої, згадував:

Коли я спостерігав за придушенням протестів у Казахстані [на початку 2022 року] за допомогою російських солдатів і російської зброї, я не сумнівався, що війна буде. Тоді я так думав не про те, що в Росії все ще є ті, хто керується націонал-шовіністичними інтересами, бо цю війну не можна звести до цього, а тому, що постає питання про виживання самої Росії. Я добре пам’ятаю напружену атмосферу під час військових навчань поблизу українського кордону.

Звичайно, в той час ходили розмови про те, що Росія готується до нападу, закликаючи підтримати Зеленського, тому що ті, хто не підтримав би його, підтримали б Путіна. Я б сказав, що в настроях того часу було два спільних елементи:

З одного боку, багато хто відчував, що початок війни - лише питання часу, але, з іншого боку, вони відчували, що це станеться не зараз. Багато людей в той час жили в напрузі і страху, але у багатьох також була віра в те, що Путін не нападе. Я пам'ятаю, коли почалася війна, я розмовляв з бібліотекарем, яка розповідала мені, як вона думала, що Путін був таким хорошим, але тепер він просто напав. Вона не розуміла, як це можливо.

Коли два українських бронетранспортера перетнули російський кордон, і коли Путін визнав ДНР [Донецьку народну республіку] і ЛНР [Луганську народну республіку], і що війська Російської Федерації вводяться на територію для того, щоб утримувати їх там, і що весь район Донецька і Луганська потребує бути частиною ДНР і ЛНР, тоді я вже знав, що війна неминуча.

До війни, і коли війна тільки почалася, ми думали, що Путін добереться до Києва. І я очікував, що вони будуть у нашому місті. Я дуже добре пам'ятаю перші сирени, я дуже добре пам'ятаю, як були відкриті перші бомбосховища. Я пам'ятаю, в самому кінці лютого, недалеко від мого міста, прогриміли два вибухи. Я також пам'ятаю, як повз нас пролітали крилаті ракети. Я пам'ятаю, що в другій половині грудня прямо над нами, вночі, ППО збила ракету. Пролунав гучний вибух і палахкотіло полум'я.

Молоді люди з південних та західних районів України, які менше постраждали від безпосередніх бойових дій, але перебувають у лещатах серйозної економічної та соціальної кризи, передусім говорять про стан крайньої соціальної та політичної напруги в країні. На тлі майже повного краху економіки через війну третина населення працездатного віку нині немає роботи.

26-річний житель Закарпаття, регіону на заході України, що межує з Румунією, Угорщиною, Польщею та Словаччиною, сказав: «З роботою справи жахливi, сам факт відсутності перспектив знайти хоч якийсь підробіток з метою простого виживання ставить у безвихідь соціальну взаємодію людей. Нерідко доводилося спостерігати маргіналізацію та скочування на соціальне дно деяких людей через відсутність роботи. Найкраща ситуація у групі людей, які поїхали за кордон з метою заробітку ще до початку війни і перебувають там досі, це дає їм можливість допомагати родичам, які мешкають в Україні».

Молода людина з Одеси прокоментувала надзвичайно високий рівень продовольчої незахищеності та безробіття, наголосивши, що «хвалена лібералізація цін, які нічим не нівелюються і не регулюються державою, зробила так, що вже не можна навіть до АТБ (мережа продуктових магазинів) прийти, щоб сир найдешевший вибрати, бо вони там усі дорогі.  Все подорожчало. А що щодо безробіття — так воно взагалі кричить; одна лише сфера послуг, і то там не робота, а рабство».

В іншому регіоні півдня України, де близько третини населення страждає від недостатнього споживання продуктів харчування, молодик сказав: «У мене в місті все є з продовольства. Ще, виходячи з того, що наша область знаходиться біля фронтової зони, люди похилого віку та інваліди отримують соціальні пакети від Червоного Хреста та від міста. Спочатку інвалідам 1 та 2 групи давали раз на місяць пайок, потім почали давати двічі на місяць».

Oднак у сусідньому Миколаєві ситуація набагато складніша. Тут, «молодь мого віку риється у сміттях, тому що все закрито, все дорого та інше».

 На тлі цієї величезної соціальної кризи та безжальної ескалації війни НАТО державна підтримка відверто фашистських сил, таких як батальйон «Азов», і нацистських посібників, подібних до Степана Бандери, почала проникати у всі аспекти політичного та культурного життя країни.

Підліток із Дніпропетровська сказав: «Жахливо, особливо “Азов”, ну вони ж носять свастику, як вони можуть бути героями? Так, там добровольці є, але все ж таки Бандера нацист справжній, який він герой?» Юнак з Одеси зазначив, що «навколо людей створюється інформаційний вакуум, завдяки якому всі ці ідеї вселяються через призму патріотизму, з приголомшливою силою і навіть якесь хоч трохи інакомислення вже виглядає як “зрада”».

Підліток із того ж міста зазначив: «Поступово політику держави можна помітити, наприклад, у музичних композиціях, що просуваються у медіа-ресурсах, на концертних виступах та в іншому радіо просторі. Втім, політика українського уряду набула особливо відвертого вигляду щодо націоналізму під час воєнного часу, і це позначається також на інших інформаційних джерелах, у тому числі на ідеологічних плакатах, наприклад, у громадських місцях».

Інший додав: «Пропаганда націоналізму йде з кожного культурного джерела, яке знаходиться у великому медійному просторі. Окрема частка пропаганди спрямована виключно на молоде покоління через різні соціальні мережі та розважальні ресурси. Відбувається великий перегляд подій XX століття, змінюються назва вулиць, зносять пам'ятники тим, хто, на думку правлячого класу, не боровся за незалежність України».

Юнак із Закарпаття робить висновок: «За рік війна показала, що злочинів, на які не можуть піти прихильники війни, не існує. Занадто велику ціну поставлено по обидва боки фронту, і я ніяк не уявляю найближчим часом урегулювання конфлікту мирним шляхом. Швидше, ця війна на виснаження поставить якийсь бік у становище браку ресурсів, але подібний сценарій, мабуть, не скоро настане».

Прихильник Міжнародного Комітету з півдня України наголосив, що «український пролетаріат має навчитися розуміти свої інтереси та інтереси тих, хто посилає його на цю війну. Український пролетаріат має боротися. Він повинен мати той Авангард, який міг би повести його до перемоги».